Перша психологічна допомога: як її надавати і не нашкодити

Надання психологічної допомоги може відбуватися на кількох рівнях. 

Першим з них є самодопомога, коли людина може буквально допомогти собі сама, використовуючи певні структуровані підходи, техніки, доказові інструменти. На наступному рівні знаходиться допомога фахівця з ментального здоров’я — психолога, психотерапевта чи психіатра.

Але між самодопомогою і зверненням до фахівців може бути ще один — проміжний — варіант. Він або попереджає наше звернення до фахівців, або ж допомагає звернутися до тих фахівців, які нам потрібні. Мова йде про метод підтримки у форматі «рівний рівному», тобто коли допомогу одне одному надають підготовлені колеги або люди, знайомі з алгоритмом психологічної допомоги.

Віталій Климчук, психотерапевт, доктор психологічних наук, член групи експертів МОЗ напрямку «Психічне здоров’я», пояснює основні принципи надання такої допомоги на прикладі протоколів, які запропонували в Австралії для працівників комерційних структур — протоколів так званого стандарту «Mental health first AID» («Першої допомоги щодо психічного здоров’я»). Ці протоколи є одним зі стандартів надання допомоги у кризових ситуаціях. 

Але загалом ці протоколи легко адаптувати не лише в робочий процес, але й у наші буденні стосунки. Цими кроками можна користуватися вдома з близькими або ж коли ми бачимо, що людина, з якою ми спілкуємося, потребує допомоги. 

Варто звернути увагу, що це не психотерапія і не психодіагностика. Перша психологічна допомога зводиться до підтримувальної присутності, яка допомагає знизити гостроту переживань. Це, радше, настанова для кожного, хто контактує з людиною, яка має ознаки певних психічних розладів або погіршення свого психічного стану. 

Коли психологічна допомога буде доречною

Психічне здоров’я — це стан благополуччя, в якому людина реалізує свої здібності, може протистояти життєвим стресам, продуктивно працювати і робити внесок у суспільні справи. Воно дає людини відчуття (само)цінності та (само)контролю, а також сприяє формуванню «Я» у всіх його проявах і в різних міжособистісних зв’язках.

У цьому позитивному сенсі психічне здоров’я є основою добробуту людини та її ефективної діяльності у спільноті. У першу чергу, це реалізується внаслідок стабільного функціонування психіки, а також основних пізнавальних процесів: пам’яті, уваги та мислення.

Проте будь-яка людина в якийсь момент може відчути, що не справляється. І це нормально, адже ми — не роботи, а наша психіка — це динамічна система, що постійно змінюється.  

Кожна четверта людина у світі в певний момент свого життя стикається з психічним або неврологічним розладом, зазначає Всесвітня організація охорони здоров’я. До поняття «психічний розлад» входить широкий спектр порушень — тривожні розлади, обсесивно-компульсивний розлад, залежності, розлади особистості, біполярний афективний розлад, шизофренія, деменції тощо.

Характерні ознаки психічного чи поведінкового розладу — це порушення мислення, настрою або поведінки. У більшості випадків ці симптоми пов’язані з пригніченим станом людини, вони перешкоджають виконанню своїх обов’язків та негативно впливають на взаємодію з іншими.

 Стрес спричиняє близько 40% причин усіх захворювань, які виникають у зв’язку з робочим процесом, і захворювань не лише психічних, але й фізичних.  

Вплив стресу на здоров’я залежить від реакції організму. Однак високий рівень стресу може викликати погіршення стану здоров’я, психічні та поведінкові розлади, наприклад, виснаження, відчуття неспокою, депресії, а також фізичні розлади, зокрема, серцево-судинні захворювання або захворювання опорно-рухового апарату.

«Це все має беззаперечний вплив на наші стосунки з близькими та колегами, на продуктивність, на якість роботи загалом і на задоволення від цієї праці», — пояснює Віталій Климчук.  

Людині з ментальними проблемами важче зосередитися чи прийняти рішення. Їй потрібно більше часу на виконання завдань, у неї виникають труднощі з виконанням кількох завдань одночасно. Така людина буде менш терплячою як з оточуючими, своїми клієнтами, так і з колегами. 

«Якщо навіть взяти ситуацію без впливу пандемії та інших тривожних і стресових факторів, то традиційно у світі склалося, що один із п’яти працівників будь-якого підприємства чи організації має труднощі, пов’язані з психічним здоров’ям», — розповідає психотерапевт. 

Що може бути причиною цього стресу? За словами Віталія Климчука, найпоширеніші фактори — це тиск, брак підтримки з боку керівництва, булінг та насилля. Але на ці фактори можна впливати та протидіяти їм. Тому важливо говорити про один зі способів редукції стресу через взаємну підтримку, тобто через підтримку «рівний рівному». 

П’ять кроків першої психологічної допомоги

Віталій Климчук пропонує алгоритм першої психологічної допомоги, який складається з п’яти кроків, під умовною назвою «5В». Що означає: «Впізнати —  Визнати — Відреагувати — Відскерувати — Відстежити».

Крок перший. «Впізнати»

Помітити та впізнати ознаки розладу à підійти до людини à висловити занепокоєння,à запропонувати розмову.

Оберіть час і місце, де б вам не заважали провести розмову. Пропозиція поговорити, коли навколо багато людей, — не найкраща ідея. Знайдіть місце, де ви перебуватимете сам на сам, і лише тоді проведіть діалог. 

Починайте розмову не з фрази «з тобою щось не так». Дайте знати, що ви турбуєтеся, озвучивши свої спостереження і занепокоєння. Варто говорити: «Я занепокоєний/занепокоєна» або «Я стурбований/стурбована», а далі називати конкретні факти, пояснює психотерапевт.

«Не “я стурбований тим, що ти маєш психічний розлад”, а “я стурбований тим, що вже кілька днів помічаю в тебе червоні очі і сльози на очах”. Наприклад: “Я занепокоєний тим, що коли бачу, як дзвонить твій телефон, ти весь час тремтиш. Або перш, ніж підняти слухавку, ти кілька секунд дивишся на телефон. Помітно, що ти тривожишся. Можливо, ти боїшся щось почути”. Або “Я стурбований тим, що вже кілька разів помічав, як ти агресивно поводишся з колегою/пацієнтами/клієнтами/близькими” тощо. Тобто називаємо факти». 

Чому це так працює? Одна з причин — те, що факти заперечити неможливо. І це прокладає місточок для подальшої взаємодії з людиною. До того ж, коли ми називаємо факти, то не висловлюємо припущень. 

«Ми не знаємо, чому людина так поводиться. Можливо, це не проблема з психічним здоров’ям чи психологічним добробутом. Можливо, є інші об’єктивні або суб’єктивні причини. Ми не знаємо цього, але ми знаємо факти. І тому говоримо лише про те, що знаємо. Говоримо чесно й відкрито.  Крім того, ми даємо людині послання, що турбуємося. Коли говоримо “я-висловлюваннями”, ми говоримо про те, що нам це важливо. А коли говоримо “ти-висловлюваннями”, то в такий спосіб віддаляємося, стигматизуємо і погіршуємо наш контакт», — пояснює Віталій Климчук.

Інша важлива річ — людина може боятися, що її стан помітять, і тому приховувати реальний стан справ. Чому так відбувається?

«У нашому суспільстві є багато сорому щодо психічного здоров’я, багато самозвинувачень про те, що зі мною щось не так і що мені ніхто не допоможе, що я слабкий і не такий, як усі».

Тут варто звернути увагу на «непрямі свідчення». Наприклад, часті хвороби, ознаки недосипання, падіння продуктивності, дратівливість. Людина може відмовити у спілкуванні. Варто запропонувати у разі чого звернутися до вас, коли їй буде зручно і коли вона буде готова поговорити. 

«Сприймайте спілкування як кроки. Сьогодні сказали, що ми готові надати допомогу. Завтра надали якусь невеличку елементарну підтримку. Післязавтра людина прийшла до вас і каже: “Ти пропонував/ла поговорити. Давай поговоримо, тому що я вже не витримую”».  

Крок другий. «Визнати»  

Неосудливо вислухати,à розпитатиà уточнити.

На цьому етапі ми приймаємо досвід людини та показуємо їй нашу готовність бути поруч з нею і слухати. Коли вона дала згоду поговорити з вами, запитайте її про почуття, симптоми і думки. Поцікавтеся, що людина відчуває і скільки часу це триває, що саме вона помітила за собою та що про це думає. 

Вона може звинувачувати себе в розладі чи неспроможності подолати цей стан. На цьому етапі варто запевнити її, що психічні розлади — це такі ж самі захворювання, що потребують лікування та корекції, і людина не може бути в цьому винною. 

Скажіть, що вона не є невдахою, що ви не думаєте про неї погано, навіть якщо вона демонструвала якісь ознаки агресивної поведінки. Скажіть, що насправді те, що людина відчуває — це нормальна реакція на ненормальні обставини і складні ситуації. 

«На цьому кроці важливо бути терплячими, наполегливими, підтримувальними. І пам’ятайте, що у вас може не бути взаємності. Вас можуть відкинути. Вам можуть сказати “ні, я не хочу про це говорити”, або “це дурня”, або “не лізь в мою душу”. Це може статися — і тоді вам варто припинити діалог. Як правило, це відкидання відбувається на першому-другому кроці», — пояснює Віталій Климчук. 

Якщо вас відкидають, пам’ятайте про головне правило — «залишати двері відкритими».

Будьте обережними під час розмови — не варто перетворювати її на лекцію.  

«Якщо все пішло добре, то людина розказала вам про свої почуття. Що їй погано, що вона тривожиться, непокоїться про те, що буде чи про те, що відбувається, що вже два тижні має поганий настрій і її нічого не радує, що несподівано відчуває агресивні вибухи, спровоковані якимись дрібницями, що перевтомлюється, не спить ночами чи має поганий сон тощо. У такому разі ви можете переходити до наступного кроку».

Крок третій. «Відреагувати» 

Запропонувати підтримку та допомогу à надати інформацію à заохотити до самодопомоги та пошуку додаткової підтримки.

Коли ми розпитали, вислухали, уточнили, встановили ближчий контакт і довіру, ми пропонуємо допомогу, знайомимо з потрібною інформацією, спонукаємо до методів самодопомоги або звернень по додаткову допомогу.

При цих станах типовим може бути відчуття безнадії. Тому варто бути готовими до слів на кшталт «мені нічого не допоможе».  

«Відчуття безнадії є дуже типовим для депресії та тривожних розладів. Чому воно виникає? Тому що раніше людині нічого не допомагало. Не варто бути занадто оптимістичними, казати, що "вихід є" і “тобі неодмінно покращає” — ви не знаєте напевно, чи справді покращає. Але ви можете пропонувати альтернативи. Тут є психотерапевтичний ключик: “Чи буде гірше, якщо ти спробуєш? Чому б і ні? Якщо вже насправді так погано, то чому б не спробувати ще щось?”», — каже психотерапевт. 

І досить цікавим є те, що після вашої розмови людині насправді полегшає. У якому б поганому стані вона не була, навіть десяти-п’ятнадцятихвилинна розмова про почуття та стани людини (коли вона, звісно, захоче про це поговорити) дозволить їй почуватися внутрішньо легше. 

Запитайте, чи знає вона, що з нею відбувається і чи хотіла б дізнатися більше. Якщо так — надайте їй цю інформацію. Запитайте, чи потрібна їй допомога від вас, чи хотіла б вона мати якусь сторонню допомогу, можливо, фахівців. Запропонуйте методи самодопомоги. 

«При цьому ви пам’ятаєте, що не завжди самодопомога може бути гарною підтримкою. Інколи стан людини може бути такий, що вона вже не в змозі скористатися методами самодопомоги. Інколи навіть вашої підтримки, ваших розмов може бути недостатньо». 

Під час розмови не тисніть, пропонуйте різні варіанти: «Можна так, а можна ось так», «Ми можемо з тобою просто говорити», «Якщо хочеш, ми можемо зустрічатися раз на тиждень або коли в тебе буде час», «Якщо буде потреба — звертайся, можемо з  тобою поспілкуватися про твій стан».» 

Крок четвертий. «Відскерувати»  

Запропонувати звернутися за фаховою допомогою.

Якщо несприятливий стан триває більше двох тижнів, якщо він негативно впливає на повсякденне життя, якщо людині важко функціонувати, виникають проблеми на роботі та у спілкуванні з іншими — дуже важливо скерувати людину звернутися по фахову допомогу. 

Якщо людина відмовляється від допомоги спеціаліста, спробуйте з’ясувати причини. Як зазначає Віталій Климчук, найчастіше ними є упередження і страх — наприклад, через фінансове становище, недовіру до фахівців, можливість госпіталізації. 

Розкажіть, що з 2019 року в Україні відмінили диспансерний облік, а примусова госпіталізація можлива тільки за рішенням суду. Поясніть, що отримати фахову психіатричну допомогу — це нормально. Це так само, як коли у людини стався перелом ноги, вона не приховує це і бере лікарняний. Вона відправляється у травмпункт, звертається до лікарів, і вони накладають на ногу гіпс. Так само варто зробити, якщо щось сталося з нашим психічним здоров’ям. 

«Скеруйте людину до сімейного лікаря чи одразу до центру психічного здоров’я, до соціальних служб або до інших місць, де є доступною психологічна допомога. Скеруйте до гарячих ліній, де людина може отримати консультацію анонімно». 

Але пам’ятайте — людина самостійно приймає рішення. Ви не можете змусити її звернутися по допомогу, проте можете запропонувати людині просити вас про підтримку, коли вона буде до цього готова.

Крок п’ятий. «Відстежити» 

Звернути увагу на стан коллеги à з’ясувати, чи зверталася людина до фахівців та яким був результат à надати додаткову підтримку у разі потреби. 

Після того, як ми надали допомогу, підтримали, порекомендували, куди звернутися, ми звертаємо увагу на стан колеги, з’ясовуємо, чи звертався/лася він/вона до фахівця, яким був результат, чи потрібна якась додаткова підтримка. 

Ви можете нагадувати про це час від часу, а також можете спостерігати за станами людини. За якийсь час після розмови запитайте: «Чи вдалося звернутися до фахівця та отримати допомогу?». 

Якщо людина не звернулася, уточніть чому. Бувають випадки, що спеціаліст не підійшов, або ж він відреагував непрофесійно. Поясніть, що часом таке трапляється, тому важливо знайти свого фахівця. Головне — не зупинятися в пошуку.

Перелічені вище п’ять кроків не є психотерапією чи лікуванням — це базова підтримка. Часом її може бути достатньо, якщо ми маємо справу з помірним несприятливим станом чи з тимчасовими психологічними труднощами. Проте її може бути й замало. У такому випадку ці п’ять кроків є проміжним етапом між людиною та отриманням нею фахової допомоги.

В цьому пості використано матеріали з сайту ARC (Психея)